Лариса Бабій
Курована Худрадою виставка “Погляди”, що відбулася в Центрі Сучасного Мистецтва у Києві, була присвячена політично активному мистецтву. Працюючи над виставкою, спільнота заперечувала авторитет одного куратора у прийнятті кінцевого рішення. І така позиція вже стала політичним твердженням, про що і сказано в тексті на стіні: “Серед базових принципів Худради – впровадження методів прямої демократії в організацію художнього процесу, тобто протистояння тій симуляції авторитетності, якою заражена українська художня сцена”.
Простір галереї вкрито плакатами з фрагментами переписки, в якій члени Худради обговорювали організацію виставки. Не зважаючи на те, що було заявлено про різницю між Худрадою, яка не промотує жодної ідеології і однойменними організаціями, що існували за часів Союзу, позиція групи, що окреслює виставковий простір, «коментарі авторів» поруч з кожною роботою і супровідні дискусії, що тривали впродовж тижня демонструють домінуючу позицію, яка підримує не просто політичний активізм, але конкретно ліві ідеали.
Згідно з прес-релізом виставки: “Проект "Погляди" виводить на українську мистецьку сцену фігуру художника, який політизує своє мистецтво на рівні і змісту, й форми. Художника, який взаємодіє з низовими громадськими рухами. Художника, який артикулює суспільні настрої протесту. Художника, який аналізує симптоми суспільних змін, художника-громадянина”. Показ політично активного мистецтва не заперечує інакше вмотивовану творчість, але в «Поглядах» брак уваги до інших точок зору спричинив саме такий ефект. Твердження такої групи, як Худрада, що включає в себе актив сьогоднішнього сучасного мистецтва України, звучать владно і домінантно.
Зібрання разом великої кількості політичновмотивованого мистецтва насправді є ефективною формою активизму але не гарантує хорошого мистецтва. Ця виставка отримала можливість показати все те різноманіття способів, якими мистецтво діє в соціально-політичному просторі. Використовуючи у своїх роботах нові форми політичних і соціальних зв’язків, художники можуть вкладати свої таланти в творче осмислення і в уявлення нових світів. Деякі виставкові об’єкти були створені для галерей, деякі роботи Були реалізовані у публічному просторі, а на виставці були представлені у вигляді документації. Поки що лише кілька з показаних творів провокують на роздуми, а переписка активістів і інтелектуалів, присутня на стінах галереї, справляє враження надмірності, заважаючи глядачам скласти про проект власну думку.
Проект “REMAKE” Ксенії Гнилицької і Антона Смірнова (вебсайт, рекламна кампанія, об’єкт) позиціоновано не тільки як мистецтво, але також як соціальний активізм, що допомогло отримати значний грант на реалізацію від Фонду Східна Європа. Художники перейняли піар-технології, що зазвичай використовуються в комерційній рекламі, для поширення свого методу вторинного використання пластикових упаковок для створення речей тривалого використання. В галереї зразок їхнього переробленого із сміття об’єкту продемонстровано в скляному боксі як твір мистецтва. Але зрештою, об’єкт, екологічний меседж, і піар-кампанія не є ані унікальними, ані провокативними. Отож, художники не досягли успіху в приверненні уваги публіки до їхньої екологічної справи і не спровокували думок.
Художня інтервенція Володимира Кузнецова задіює пластикові пакети, річ всюдисутню в українському публічному середовищі. Люди будь-якого віку і будь-якого соціального прошарку, як школяри, так і бізнесмени, а особливо пенсіонери, повертаючись додому крізь базари несуть свої речі у пакетах, прикрашених різноманітними принтами. Українські політики часто використовують цю форму безкоштовної реклами для популяризації своїх логотипів та слоганів. Проект Кузнецова використовує ту ж саму форму, але іншим чином: його «слогани» нічого не рекламують, натомість вони розповідають про реалії українського життя, наприклад: друг, який напився і випав з балкону у сміттєвий контейнер. Також на них розміщено поради, але не такі, як у профінансованій державою рекламі про СНІД або сімейні цінності. На пакетах Кузнецова йдеться про те, як дбати про друзів і гостей. Цей проект міг би скористатись інституційним грантом, який дозволив би роздрукувати тисячі пакетів; вони з’явились би на вулицях, конкуруючи з політичними пакетами за увагу всіх перехожих, а не тільки вибраної публіки, що відвідує Центр Сучасного Мистецтва.
«Прапор» Микити Кадана піднімає питання про те, як показане в галереї мистецтво може бути політично ефективним. Згідно з авторським задумом, велике дзеркало у формі прапора дозволяє глядачу відчути себе у ролі політизованого суб’єкта. Оскільки така роль вимагає вихід з особистої зони комфорту, дзеркало навмисно встановлено на висоті, яка вимагає від глядача стати навшпиньки, або підстрибнути, щоб побачити своє відображення. Але як цей об’єкт міг би відобразити політику самої держави? Безумовно, складно тримати його на з’їзді або демонстрації. Така цінна річ може бути показана тільки у «безпечному» просторі галереї. Цікаво те, що дзеркало відображує знак «вихід» і двері до наступної кімнати так, наче це – вхід в інший вимір задзеркалля – потенційний майданчик для нової політики.
Саме це Худрада і намагається зробити за допомогою альтернативної кураторської стратегії – вивчати і розвивати нову політику для молодої української сцени сучасного мистецтва. Але здійснюється це за допомогою відновлення давньої радянської інституції і з радянської позиції, згідно з якою мистецтво має працювати на користь соціуму. Багато з робіт, що увійшли у виставку «Погляди» діють як прихована або очевидна пропаганда окремої ідеології, яка, можливо, і не домінує в сучасній українській політичній ситуації, але все одно лишається ідеологією.
Сучасне мистецтво часто бере на себе роль критика статусу кво, називатися художником сьогодні вимагає визначеної етичної позиції. Тут, в Україні, де відсутня будь-яка інституційна підтримка художників відданість і концентрація на мистецькій справі перетворюється на своєрідну боротьбу. Такою мірою бути художником – вже політичне твердження.
Київ 2009